Спитай себе

Спитай себе,
Чи добре так, як ти живеш?
Спитай у мами,
Чому тривожно їй,
Коли ти з дому йдеш?
Спитай у сина,
Чи спокійний він за старість тата?
Спитай у батька,
Чому він часом каже,
Що життя таке горбате?

Бо ми такі живі, бо ми вже їдемо,
Бо наша це земля!
Вона їм всім на зло не вмерла!
Бо правди хочемо, бо ми вже їдемо,
Бо наша це земля!
Вона їм всім на зло не вмерла!

Спитай у тих, що кажуть
Ніби в нас усе прекрасно.
Спитай у журналіста,
Говорити правду чи йому не страшно?
Спитай господарів,
Чи за добро вони своє спокійні?
Спитай у молодих,
Чи хочуть жити у такій країні?

Спитай...

Автор:Сергей с Майдана

Революція Гідності: історія очевидця, який пройшов Майдан

Революція Гідності для українців стала найкривавішим протистоянням проти влади. Сергій – звичайний хлопець, який пройшов весь шлях Майдану, від самого початку і майже до кінця. 

Час, проведений на Майдані, був непростим, я постійно відчував небезпеку. Проте найгострішою була ніч з 18 на 19 лютого 2014. Тоді я практично всю ніч допомагав втримувати барикади та виносити поранених. Пожежі на барикадах, палаючий Будинок профспілок і забитий пораненими Михайлівський Золотоверхий монастир тієї ночі мені запам’яталися на усе життя…

Я прийшов на Майдан 18.02 о 18.30. Там вже зібралися друзі, які до того брали учать в сутичках в урядовому кварталі. Кілька годин ми вибивали бруківку молотками і тягли її на барикади, чи жбурляли її в правоохоронців, чи підкидали її у вогонь (на той час Майдан вже був оточений палаючими барикадами). Так ми стримували натиск.

Близько 20.00 я дізнався, що одного з моїх друзів було серйозно поранено в руку. Ми з товаришами шукали його по всьому Майдану, але так і не змогли знайти. Пізніше, дізнавшись, що йому надали медичну допомогу та відправили у госпіталь, всі побачили палаючий Будинок профспілок.

Ми побігли розібратися, що відбувається і по можливості допомогти.

На першому поверсі були поранені, на 3-4 поверсі чоловіки з Самооборони та Правого сектору. Ніхто не знав, що робити. Дехто говорив, що підпал здійснив спецназ, проникнувши через дах. І потрібно йти туди, “вибивати” їх. Інші намагались загасити пожежу.

Шукаючи чим загасити пожежу, ми не знайшли ні одного вогнегасника в приміщенні і почали виносити поранених. Було багато жертв. Більшість – важко поранені, з відірваними кінцівками.

Опівночі ми повернулись на Майдан і знову почали підкидати дошки і шини в полум’я. Тоді вже було мало людей, панувала загальна розгубленість. О другій ночі ми пішли в Михайлівський Золотоверхий монастир, де знаходився імпровізований шпиталь. Спитали чи не потрібно нікому допомога і лягли відпочити на кілька годин.

Під ранок, повернувшись на Майдан, продовжили підкидати дошки та шини в багаття. Людей було зовсім мало. Барикади вже догорали і ми зрозуміли, що невдовзі правоохоронці остаточно все зачистять.

О п’ятій ранку, коли намагались продумати наступний план дій, мій товариш отримав серйозне поранення в ногу. Я підхопив його і почав виносити з Майдану у бік Хрещатику. Назустріч нам йшли люди в характерному спорядженні, що назвались, наче, як Львівська сотня, і приїхали на допомогу майданівцям. Ми зраділи!

Було страшно. Масштаб руйнувань, поранень і смертей лякав і пригнічував. Однак, тоді не було багато часу розмірковувати над цим, доводилося боротися і допомагати постраждалим. Також попередні події (сутички на Грушевського в січні) певним чином мене морально підготували до того, що в майбутньому може відбутися подібна ескалація із значними людськими жертвами.