165-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГОРЛЕНКА ВАСИЛЯ ПЕТРОВИЧА

 165-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГОРЛЕНКА ВАСИЛЯ ПЕТРОВИЧА

Мова піде про одного з представників відомого роду Горленків, історія якого тісно пов’язана з нашим краєм.

Так, зокрема, як відомо, в газеті «Старожитності» №№5-6 (41-42) за 1993 р. була опублікована стаття Івана Забіяки «Талант у затінку», а трохи раніше, в 1990 p., велику статтю присвятив йому Валерій Шевчук у своїй книзі «Дорога в тисячу років» під назвою «Доля й недоля Василя Горленка».

А ще коротенькі відомості знаходимо про нього в Шевченківському словнику як про українського журналіста, літературознавця, фольклориста й мистецтвознавця, який одним із перших подав інформацію в пресі про рукописи російських повістей Шевченка та є автором статей «Альбоми й малюнки Шевченка в зібранні В.В. Тарновського», «Ілюстрації Шевченка», «Шевченко – живописець і гравер».

А Валерій Шевчук у згадуваній вище книзі подає про В. Горленка висловлювання Євгенії Рудинської в передмові до видання його листування з Панасом Мирним (Київ, 1928), що «він український етнограф, письменник, критик, був близький приятель найвидатніших діячів 80-90-х років і працював разом із ними». І вже від себе доповнює: «В. Горленко був одним із ентузіастів видання «Киевской старины», людиною, яка мусила працювати в українській культурі в дуже важкий для неї час після ганебного указу 1876 року, коли рідне слово офіційно було заборонене, і для того, щоб не мовчати, треба було переходити на російську мову, принаймні в тих жанрах, у яких працював Василь Петрович. Словом, Василь Горленко був одним із тих сподвижників, які врятували нашу культуру від морочного застою».

Відомостями про життя Василя Горленка завдячуємо згаданій уже Євгенії Рудинській, оскільки архів письменника загинув, а з ним і безліч цікавих та важливих звісток як щодо Горленкового життя, так і щодо загального громадського буття тієї пори.

Народився Василь Петрович у травні 1853 року в заможній поміщицькій родині, був саме з тих знаменитих Горленків, котрі входили у вищі сфери гетьманської старшини на Лівобережжі в ХVІІ – на початку ХVІІІ ст.

Серед його знаменитих предків були прилуцькі полковники Лазар та його син Дмитро Лазарович Горленко. Так, зокрема, Лазар Горленко з деякими перервами обіймав посаду прилуцького полковника з 1658 по 1687 рік. Під час повстання козаків полку (1687 р.) проти утисків старшини повстанці живим кинули його в розпалену піч. (Д. І. Яворницький, Історія запорізьких козаків, т.2, К., 1990, crop. 509).

Дмитро Лазарович Горленко був прилуцьким полковником із 1692 по 1708 рік. Разом із Мазепою та Карлом XII утік у Бендери, а звідти – в Константинополь. 1715 р. повернувся з еміграції та жив у Москві, звідки царським урядом був відпущений на Україну (1731р.).

З їхнього роду і вийшов Іоасаф Бєлгородський ( в миру Яким Горленко – онук Дмитра Горленка). Він був ігуменом Мгарського монастиря під Лубнами, згодом намісником Троїцько-Сергієвої лаври, одного з найбільших монастирів у Росії. Пізніше очолив Білгородську єпархію. Автор автобіографічних записок, проповідницьких творів та поем.

Їхній нащадок Василь Горленко вчився в Полтавській гімназії, потім у Ніжині, в знаменитому ліцеї князя Безбородька. Але ліцей В. Горленко не закінчив, а поїхав до Парижа, де вчився в Сорбонні, згодом став співробітником часопису «Фігаро». В Україну повернувся на початку 80-х років.

У цей час він, співпрацівник «Киевской старины», їздить в етнографічні мандрівки, збирає фольклорні матеріали, вивчає українську минувшину.

До кінця 90-х років жив у маєтку Ярошівка на Прилуччині (тоді повіті Полтавської губернії). Він віддається улюбленій літературі, стає постійним співробітником «Киевской старины».

У 1898 році Горленко вже опинився в Петербурзі. Через матеріальні труднощі змушений був писати рецензії для «Нового времени» – монархічної газети, яка платила йому за рецензію «блистательно» – 15 копійок за рядок. Незабаром він уже постійний працівник «Нового времени».

«В умовах тодішнього ... життя, – зазначає Євгенія Рудинська, – він... такий далекий був і поглядами своїми, й усім укладом життя ... од поміщицької ідеології, що поки мав змогу, поринав цілком у «бесценную литературу», замість дбати про прибутки в господарстві та прибуткову експлуатацію своєї землі, а пізніше жив, «обувался и одевался» з дуже нелегкої праці газетяра».

В. Горленко не був істориком за фахом. Але як патріот України й у найширшому розумінні культуролог за покликанням душі й інтелектуальною наснагою він не міг обминати у своїй багатогранній творчості національної минувшини.

Коли історики та письменники почали дискусію про авторство «Історії русів», Горленко кинувся до різних архівів у Петербурзі, Москві, Ромнах, щоб знайти авторитетні документи, які б пролили світло на цю справу, бодай промінчик, але яскравий, правдивий.

Коли історик О. Лазаревський почав свої публікації про український старовинний портрет, Горленко одним із найперших відгукнувся й подав відомості про знані йому живописні зображення Мазепи, Самойловича та ін.

Як тільки на сценах театрів з’явилася опера Чайковського «Мазепа», Горленко виступив із рецензією на неї й саме під історичним кутом зору охарактеризував цей кон’юнктурно-компілятивний твір. Рецензія була негативна за змістом і гнівно-саркастична за стилем. Адже історичні факти в лібретто трактувалися в дуже перекрученому вигляді.

«Горленко справді не був дипломованим істориком, але історію свого народу, – пише Іван Забіяка, – постиг як першорядний фахівець. Не було такого факту, якого б не знав він, не було тієї книжки про минуле України, якої б він не прочитав. Своїми пошуками та знахідками він часто випереджав авторів галузі». Багатогранний талант часто робив його мимовільним корифеєм-першовідкривачем багатьох тем і проблем.

«Життя Горленка, його творчість, – пише далі І. Забіяка, – значно глибші, ніж нам здається. Ми тільки доторкнулися до них і побачили там багато світлого, розумного та глибокого».

В одному з листів художника й етнографа П. Мартиновича читаємо його зізнання в захоплені Горленком і його родом. Відповідаючи на цей лист, Горленко досить спокійно й у той же час надзвичайно об’єктивно дає характеристику своїм предкам: «Дмитро був одним із найближчих людей до Мазепи... Він відзначився тими ж цнотами й тими ж вадами, що й сам Мазепа. Був розумний, досить освічений (збереглися його латинські листи), але був і стяжателем... Гріхом самого гетьмана і старшини того часу була своєкорисливість за рахунок селян і козацтва та відчуженість від народних інтересів. Хороші, щирі риси – ненависть до абсолютизму й тиранії Петра та бажання зберегти за всяку ціну колишні політичні права».

Стали пророчими слова Горленка йпро майбутнє: «Коли історія відмиє від цієї постаті весь бруд анафем і проклять, то справедливий суд скаже, що як особистість, як політик, Мазепа – найвизначніший гетьман після Хмельницького, і що він був останнім гетьманом».

Ми дожили до того часу, коли історія вже почала так віщо напророковане «відмивання».