Про суперечки й обговорення програм з історії України

Насамперед хочу зауважити, що не ставлю на меті аналізувати «нову» (спеціально виділено в лапки, щоб вказати на відсутність у ній новизни) програму з історії України для 10 класу.

Досвід прийняття попередніх програм переконує, що їх ніхто не змінює. Можуть корегувати, а змінювати ніхто ще не наважувався.

Чому? Очевидно не знають, як це зробити.

«Нова» програма укладена з використанням традиційних принципів і старих підходів. Навіть подовження хронологічних меж курсу, яке зі страхом сприйняли освітяни, не є новиною. Але про це пізніше.

Моя мета інша – на прикладі статті актуалізувати проблему моральної відповідальності у науці та освіті. Чи повинні нести відповідальність автори шкільних програм, підручників, посібників, хоча б моральну за те, що вони «сотворили»?

Аж ніяк не можу погодитись із першим реченням статті О. Пометун та Н. Гупана «Якою бути шкільній програмі з історії України»:

«Суперечки в українському суспільстві щодо реформування шкільної історичної освіти, які не вщухають». Це є нічим іншим, як міфом.

Звідки можуть взятися суперечки в умовах відсутності системних обговорень, дискусій, фахових конференцій, «круглих столів», наявності центру, який би організовував і координував роботу науковців, методистів, учителів-практиків, займався серйозною експериментальною роботою, що завершувалася б дослідженнями, результати яких отримані не «захмарно-теоретичним» методом, а на основі практичної діяльності?

Не варто далеко мандрувати. Проаналізуймо публікації січня - травня 2018 р. наших українських часописів, щоб переконатися у примітивізмі сучасної «науково-методичної думки»: конспекти уроків, статті на історичну тематику, фрагменти посібників або посібники, тестові завдання, …надцятий раз описані активні методи та прийоми, реклама майбутніх підручників для 10 класу за принципом «вибери мене» тощо. Жодної наукової статті, присвяченої змісту шкільної історії, нової моделі історичної освіти, обґрунтованих пропозицій щодо змісту та структури курсів! Жодної! За роки незалежності у нас з’явилося чимало фахових часописів, але почитати немає що! Їх науково-методичний рівень навіть не можна порівняти із публікаціями кінця 90-их і по початку 2000-их років.

Де ж ці суперечки? Може, у лабораторії суспільствознавчої освіти при Інституті педагогіки АПН? Але вона радше нагадує закритий клуб, сформований із перевірених і відданих осіб не стільки науці, як його керманичам. Лабораторія не стала незалежним центром якісних наукових досліджень, експериментальної роботи, результати яких використовувалися б у практиці навчання і докорінно оновили всю суспільствознавчу освіту сучасної української школи. А «вояжі» обласними центрами України авторського колективу «нової» програми – не є способом обговорення. Це нагадує радянську агітацію, агітбригадний метод.

Якісний науково-методичний продукт не потребує додаткових тлумачень і пояснень. Прочитав – і зрозумів усі переваги. А якщо вони відсутні, то тоді потрібно їздити і вказувати, де вони «заховані» в авторському задумі.

На жаль, у нас не сформоване професійне середовище науково-педагогічних працівників, причетних до шкільної історії, дискусія та обговорення для яких стали б обов’язковою нормою як для фахового спілкування, так і прийняття колективних рішень. Нам ніхто не подарує моделі змісту, структури курсів шкільної історії. Ми маємо зібратися, обговорити, домовитися і прийняти рішення. Іншого шляху не існує. Але сьогодні домінує інша традиція, не наукова, а «бабська»: все вирішується кулуарно, у малих групах під крилом МОНУ, на основі індивідуальних уподобань і запрошень, із використанням принципу «впускати – не впускати», ті, хто багато «гавкають» – вороги «священних корів». Такою є об’єктивна реальність.

Про модернізацію, якої насправді і не пахне…

Те, що сьогодні відбувається зі шкільною історією і до чого, між іншим, причетні й автори статті, не можна назвати модернізацією. Чому? Модернізація передбачає осучаснення, вона є синонімом прогресивних змін, спрямованих уперед. Шкільні програми насправді не оновлювалися і не оновлюються. Вони просто переписуються. І до цього переписування причетні також О. Пометун і Н. Гупан. І як тут не погодитися з авторами статті, коли читаєш: «не завжди ці оновлення викликані потребами, наприклад, декомунізації чи остаточного розвіювання радянських міфів». Цитата, яка блискуче ілюструє діяльність попереднього колективу з укладання (переписування) навчальних програм, ініційованих міністром освіти Д. Табачником. Згадаємо хоча б епізодично.

Безграмотно переписаний, а фактично знищений, пропедевтичний курс історії України для 5 класу Про що не побоялися сказати С. Терно і автор цієї статті. А як було «осучаснено» історію України? У попередній редакції (2005 р.), яку створювали ці ж самі автори, був «Українсько-московський договір 1654 р.», який у редакції 2012 р. перетворився на «Українсько-російський договір 1654 р.»]. А куди зникли: «Московсько-українська війна 1658-1659 рр.», «Чуднівська кампанія 1660 р. та укладання Слободищенської угоди», «Політика уряду Московії щодо Запорізької Січі», «Воєнно-політичні акції російського царя проти українців», «Наступ царату на українську культуру» та десятки інших тем? Вони у програмі 2012 р. відсутні. Чому? Бо укладач підлаштовувався під уподобання нової влади. І якщо, як ви стверджуєте, «відбір і конструювання змісту підручника і навіть його методичного апарату значною мірою залежить від якості навчальної програми», то про яку якість укладених у 2012 р. програм із врахуванням тогочасного політичного замовлення може йти мова. Чи можуть претендувати на «фахове обговорення» програм особи, які не створюють нового, а переписують старе і навіть не орієнтуються у тому, що вже було?

Про суть «фаховості»…

Гадаю, що будь-яка критика і зауваження завжди повинні мати підґрунтя у формі доказів, незаперечних фактів, що дозволяють робити висновки. Складається враження, що автори статті не мають уявлення про «постійне зростання кількості матеріалу» та «перевантаження, у порівнянні з усіма (!) попередніми варіантами програм відповідного періоду за часів незалежності України».

Це не зовсім так. І фахівці, які дійсно по-справжньому досліджують зміст шкільної історії, програми, підручники, про це знають.

Перша програма (проект) історії України для 10 кл. оприлюднена у квітні 1992 р., пропонувала для вивчення період, межі якого охоплювали 1917 – 1945 роки: від «Виникнення Центральної ради» до «Україна в останній період війни (1944 - 1945)».

Перечитую стару програму 10 класу і розумію, що у ній відсутні маніпуляції й «флюгерство», притаманні редакціям програм 2010 і 2012 років.

«Війна Радянської Росії проти УНР», «Друга війна Радянської Росії проти УНР», «Україна у період другої світової війни. Західна Україна і геополітичні інтереси СРСР і фашистської Німеччини. … Радянсько-німецька війна».

А тепер для порівняння візьмемо програму історії України (рівень стандарту) в редакції 2010 року (автори: О. І. Пометун, Н. М. Гупан, Г. О. Фрейман). Тема «Війна Радянської Росії проти УНР» випарувалася. Є лише «Боротьба більшовиків з УЦР». Яких більшовиків? А в 11 класі укладачі програми, щоб удовольнити і «наших і ваших» Тему 1 озвучать комбіновано «Україна в роки Другої світової війни (1939 - 1945). Велика Вітчизняна війна (1941 – 1945 рр.)». Фактичну анексію східної території Польщі (західноукраїнських земель) Радянським Союзом назвуть «Вступом Червоної армії на територію Західної України». І такими переписуваннями рясніє вся програма.

Та повернемося до програми 1992 р., у якій послідовно розписані всі теми, деталізовані шляхом подання великої кількості фактажу. Не пригадую, щоб хтось у ті часи при такій кількості годин, що маємо сьогодні (2/1), відсутності підручників (вже не говорю про альтернативні навчальні книги та джерела інформації, яких на той час просто не було) скаржився на обсяги навчального матеріалу.

Друга програма (редакція 1996 р.), укладена за тематичним принципом, передбачала поурочний поділ навчального матеріалу у попередніх хронологічних межах (1917 – 1945 рр.).

Суттєві зміни у змісті й відповідно у хронологічних межах відбулися лише у третій програмі (редакція 1998 р.). Тут вивчався період із 1914 р. по 1939 р. Фактично цей варіант програми, як показала практика, виявився найоптимальнішим. Період 1914 – 1939 рр. продублювали у редакції програми 2001 р. Потім буде не реалізована для 10-12 класів програм 2005 року.

А з 2010 р. розпочнеться активне переписування програм авторським колективом під керівництвом О. І. Пометун. У редакції програми історії України для 10 класу знову змінять хронологічні межі (1900 – 1939 рр.) і навіть час на вивчення курсу – 35 год. Саме ця програма виявиться найскладнішою для опрацювання запропонованого змісту (період у 39 років, велика кількість фактажу, 1 год. тижнева). Стверджую це і як науковець, і як учитель-практик, що працював за рівнем стандарту в обласному ліцеї м. Рівного.

Так що програма історії України для 10 кл. у редакції 2017 р. це ще не «найбільше лихо» у»"порівнянні зі всіма» програмами.

Автори статті стурбовані, що програма не просто перевантажена «необґрунтованим перенесенням до 10 класу цілого розділу з курсу 11-го – історії Другої світової війни», але й «інші теми одержали значну додаткову кількість питань для опрацювання учнями й все в межах тих самих 1,5 навчальних годин на тиждень». На фоні цих зауважень просто гріх не процитувати програму з історії України (Рівень стандарту) 2010 року. Саме для цієї редакції характерне нехтування психолого-педагогічними особливостями, у ній відсутнє обґрунтування та унормування обсягу та змісту, є фактологічні помилки. Для прикладу наведу повний перелік лише однієї теми, яку учні мали опрацювати упродовж 2 год.(!).

Тема 7. Західноукраїнські землі 1921 – 1939 рр. Правовий статус Східної Галичини та українських північно-західних земель у складі Польщі. Осадництво. Промисловість і сільське господарство. Українська кооперація. Економічне і соціальне становище населення. Політична ситуація. «Пацифікація». Розгортання українського націоналістичного руху. Утворення Української військової організації та Організації українських націоналістів. Прояви культурного життя. Українські землі в складі Румунії. Економічне і соціальне становище українського населення. Діяльність українських політичних партій і рухів. Культурне життя. Становище Закарпаття у складі Чехословаччини. Економічне, соціальне та культурне життя. Течії у громадсько-політичному житті українців: русофільство, русинство, українофільство. Карпатська Україна. «Карпатська Січ». А. Волошин.

Але сам «Зміст навчального матеріалу» - квіточки, у порівнянні з вимогами, які розробили укладачі програми.

Учень/учениця:

• визначає хронологічну послідовність головних подій на західноукраїнських землях цього періоду;
• співвідносить їх із подіями і процесами в радянській Україні, країнах Європи; показує на карті західноукраїнські землі, що увійшли до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини, регіони, охоплені підпільним націоналістичним рухом;
• характеризує і порівнює явища і процеси економічного розвитку, суспільного та повсякденного життя на західноукраїнських землях із проявами суспільного та повсякденного життя в УРСР за часів непу та закріплення радянської влади;
• описує та порівнює зрушення у повсякденному житті різних верств українського населення у складі різних держав;
• аналізує, узагальнює факти та різні точки зору, визначає причини та наслідки важливих подій і явищ політичного, соціального та культурного життя західноукраїнських земель, причини створення УВО, УНО,
• формулює власні оцінки цих подій;
• обґрунтовує власну позицію щодо причин виникнення та існування Карпатської України, викладає її у формі усної відповіді та історичного есе;
• визначає сутність політики осадництва й «пацифікації» та інших проявів національної політики щодо українського населення в Польщі, Румунії та Чехословаччині;
• визначає та обґрунтовує зв’язки між особливостями правового статусу західноукраїнських земель та національною політикою іноземних держав і зрушеннями у повсякденному, культурному житті й масовій психології.

А тепер спробуймо відповісти на просте запитання. Чи реально запропоновані обсяги змісту опрацювати упродовж 2 академічних годин (130 хвилин) і реалізувати державні вимоги?

Цього не можна зробити ніколи й ні з ким.

Текст вищенаведеної теми не структурований. Політичне життя розшматоване і розкидане епізодами по всій темі. Не зрозуміло, про яку «політичну ситуацію» йдеться перед Пацифікацією?

ОУН є громадсько-політичним рухом. Чому вона вирвана із контексту українських політичних партій і рухів?

Автори допускають некоректні формулювання, оперують абревіатурою УРСР, застосовуючи її до всього періоду (1921 – 1939 рр.). Насправді до 1937 р. для характеристики радянської України використовувалася інша абревіатура – УСРР.

Укладачі програми чомусь виділяють «прояви культурного життя» і «культурне життя». Яка між ними різниця?

«Державні вимоги» передбачають ряд складних розумових операцій, які базуються на одночасному порівнянні подій на західноукраїнських землях, УРСР, країнах Європи. Щоб порівнювати зрушення у повсякденному житті до того ж різних верств українського населення у складі декількох держав, то їх потрібно ретельно дослідити, вивчити, а потім – порівняти.

Коли? За яких умов? Хтось це планує, передбачає? Чи папір все витримає?

Але ж навчальні програми не для паперу.

То як оцінити й назвати свідоме конструювання змісту окремої галузі (історії), яке не можливо опрацювати, зрозуміти, вивчити, засвоїти та використовувати?

Як можна реалізувати у таких умовах компетентісний підхід, який пропагують і яким опікуються автор статті?

Відповідь дуже коротка. Ніяк.

І на завершення…

1. Вважаю, що варто припинити будь-які обговорення вже чинних програм і, не зважаючи на те, що час втрачено, засісти за створення нової концепції шкільної історичної освіти, на основі якої розробити нову модель освітньої галузі та навчальні програми.

2. Мета і конкретизовані на її основі завдання у навчанні історії, принципи у структуруванні змісту шкільної історії, модель курсу (курсів), навчальної книги для організації освітнього процесу – мають стати домашнім завданням для тих, хто прагне змін і готовий їх реалізовувати.

3. У мене відсутній рецепт формування групи (груп), яка візьметься за цю справу. Очевидно, спочатку варто було б зібратися всім зацікавленим особам, обговорити проблему, висловити свої міркування і розробити подальший план дій. Але за цю справу мають взятися ті, хто готовий не переписувати вже написане, а створювати щось нове.

У мене є бажання попрацювати саме у такій групі.

Віктор Мисан, кандидат педагогічних наук, заслужений вчитель України, заступник директора з навчальної роботи комунального закладу "Школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів "Рівненський обласний ліцей"