Липівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів
Талалаївської районної ради
Чернігівської області
Всеукраїнський конкурс
учнівської творчості
«Об’єднаймося ж, брати
мої!»
Тема: «Ніхто
нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить
нації, коли ми самі нацією не схочемо бути» (В’ячеслав Липинський)
Номінація «Історія
України і державотворення»
МИТЕЦЬ
держави, вічності і волі
2017
Дані про виконавців
дослідницької роботи
Прізвище Холявенко
Ім’я Аліна
По
батькові В’ячеславівна
Навчальний
заклад Липівська ЗОШ І – ІІІ
ступенів
Клас 10
Керівник Борсук Катерина
Іванівна
учитель історії
Нужненко Наталія Володимирівна
учитель історії
Місце роботи
Липівська ЗОШ І-ІІІ ст.
Талалаївської
районної ради Чернігівської області
Контактний
телефон 2-19-83
Зміст
Вступ…………………………………………………………….......................4
Розділ І. Від Талалаївських круч до творчих злетів..……………………….6
Розділ ІІ. Фундатор українського
авангарду в скульптурі……………………….10
Розділ
ІІІ. Іван Кавалерідзе – засновник революційного
театру………..14
Висновки……………………………………………………………………18
Література………………………………………………………....................19
Додатки …………………………………………………………………….20
Вступ.
…І почалася погоня
по всіх усюдах, по всій землі…І не
наздогнали. Втекла. Заховалася між
людьми. Народила сина…І син його – серед нас. Завжди з його талантом і горінням
душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться.
П.
Загребельний
Поліський край із давніх часів відігравав важливу роль у
державотворчих процесах на землях України. Особливе місце в історії краю, як і всієї України, посідають
події національно – визвольних змагань початку ХХ століття, життя та діяльність
наших земляків цього та попередніх періодів, утвердження державності та
історичної єдності українських земель.
Українські суспільно-політичні сили, які брали
участь у визвольній боротьбі, були нерідко непримиренними один до одного,
обіймали діаметрально протилежні політичні позиції. Проте чи не єдиним об’єднавчим стрижнем для всіх українських
національно- визвольних сил, незалежно від їх політичної орієнтаці , стало
відродження української культури, що
забезпечило її поширення та активізацію
і залишилось величним надбанням, сприяло національно-культурному
відродженню України, зміцнило традиційний погляд на мистецтво, літературу,
музику. Події 1917р. розкрили їх
самобутні риси та нові явища, які були пов’язані з інтеграцією української
культури у загальноєвропейський процес розвитку модерних стилів і напрямів.
Творчість багатьох видатних українських митців того періоду можна без сумніву
вважати вкладом у світову культурну скарбницю.
Талалаївщина пишається
тим, що значний вклад у становлення національної культури в ті буремні роки визвольної боротьби вніс
Іван Кавалерідзе, життєвий та творчий шлях якого пов’язані з нашим краєм.
Іван Кавалерідзе – особистість непересічна для тих
часів, талановитий митець, людина
енциклопедичної обізнаності й різнобічної обдарованості. Він легко й вільно
створював у кожній галузі мистецтва твори, які стали в українській
культурі її кращим надбанням. Іван Петрович Кавалерідзе залишив нащадкам
скульптури, кінофільми, п’єси, що стали відомими в усьому світі. Вони викликали
то захоплення, то суперечливі, а подеколи й негативні оцінки. Та час усе
розставив на свої місця. Сьогодні ми говоримо про І. Кавалерідзе як про
людину виняткового, надзвичайного таланту, оригінального митця, яскраву
індивідуальність, як про видатного скульптора, кінорежисера і драматурга. І це
справедливо, хоча до визнання йому довелося йти тернистими шляхами. Немало
фактів з його біографії замовчувалися або свідомо перекручувалися. Він це
переживав, але терпів і вірив, що настане колись пора правди.
Нині, звільняючись від ідеологічних нормативів
тоталітарного режиму, ми маємо всі підстави стверджувати, що творчий доробок
митця, який стояв у витоків нашого національного відродження, набуває нового
суспільного значення.
З метою дослідження
впливу національно – визвольних змагань початку ХХ століття на становлення творчості Івана Кавалерідзе,
оцінка його внеску в розвиток скульптури
і театрального мистецтва періоду державотворення і створена ця робота. Робота є складовою частиною
дослідження краєзнавчого експедиційного
загону учнів Липівської ЗОШ І – ІІІ
ступенів « Історія Талалаївщини. Гортаючи історії сторінки » .
У дослідженні використані дані про життя Івана
Кавалерідзе з наукових праць, матеріалів
періодичних видань Чернігівщини і Талалаївщини та архівних матеріалів Державного історико-культурного заповідника «Посулля» міста Ромни. Дослідження доповнене
ілюстративним матеріалом.
Розділ І. Від Талалаївських круч до творчих
злетів
Іще й у сні не бачив Київ,
Не чув про Скіфію і
Русь,
А в Талалаївці до глини
Вже вперше трепетно торкнувсь.
Та не забули й досі луки,
І рідна груша край
села,
Які Івась солодкі муки
Відчув, як виліпив вола
Краса
землі народжує красу душі. Тож не дивно,
що багата Талалаївщина на таланти. Наші земляки шукали і продовжують
шукати свої стежки на терені українського мистецтва, серед них Іван Петрович Кавалерідзе - видатний
український скульптур, кінорежисер, театральний драматург, народний артист України (додаток 1). Велику спадщину залишив народу і великої слави
заслужив. А пробуджувався його талант саме тут, у селі Талалаївка, на берегах
колись стрімких річок Руди та Березовиці.
Нині це село Стара Талалаївка
Талалаївського району. Тут промайнуло його босоноге дитинство.
А вже потім повела його дорога в інші краї.
Цей край нинішньої
Талалаївщини для нього назавжди
залишився найріднішим. Немовлям він засинав під українські колискові, а коли
підріс, слухав казки й перекази про народні повстання, козацькі війни,
гайдамаччину, розповіді бувалих людей.
Його
предки були грузинами. У середині ХІХ століття генерал Ладанський, який воював
на Кавказі, привіз на свій хутір у Полтавській губернії декілька грузинських
родин (їх підозрювали у співчутті Шамілю –ватажку кавказьких горців, що очолив
визвольну боротьбу проти царської Росії, яка намагалася завоювати Північний
Кавказ). Серед них була і сім’я прадіда І.П. Кавалерідзе. Отож його дід по
батькові – грузин, а дід по матері – українець Лука Кухаренко. У сина Васо Каварідзе
Петра Кавалерідзе (так односельці переінакшили незвичне для них прізвище) і
вродливої українки Килини Кухаренко 14 квітня 1887 року на хуторі Ладанський
(нині це село Новопетрівка Роменського району Сумської області) і народився
Іван Кавалерідзе.
Родина переїхала в село Талалаївку (нині Стара
Талалаївка). Як і всі підлітки, Іван випасав череду, водив коней у нічне,
навчався у початковій земській школі. У великій сім’ї мало хто звертав увагу на
хлопчика, якому до вподоби були якісь дивні розваги: він постійно ліпив різні
фігурки з глини… Для нього було святом, коли на гостину до родини Кавалерідзе
приїздив дядько Сергій Мазаракі. Мазаракі – вихованець Петербурзької академії
мистецтв, відомий археолог і митець, який, одружившись на селянці, порвав з
дворянським середовищем. Був членом Київського товариства Нестора-літописця,
член-кореспондентом Московського імператорського археологічного товариства.
Спільно з археологами Д. Самоквасовим, В. Антоновичем, В. Хвойкою дослідив
близько 300 скіфських курганів та слов'янських поховань у Посуллі. Матеріали
цих розкопок зберігаються у
національному музеї історії України, Чернігівському історичному
музеї. Саме дядько виявив у юнака
непересічні здібності до малювання і охоче давав йому
уроки. У 1899 році, після закінчення Іваном трьох класів земської школи,
дядько, який працював у Київському археологічному музеї, забрав хлопця до себе
у Київ. Сергій Мазаракі мав широке коло знайомих серед інтелігенції - художників, артистів, письменників. У його
родині панувала атмосфера захоплення мистецтвом, що, звичайно, сприяло
формуванню смаків, світогляду і характеру юного Івана Кавалерідзе, викликало у
нього потяг до ознайомлення з культурою Київської Русі. Хлопця просто-таки
зачарував Київ. Майбутній художник цікавиться чудовими пам’ятками міста,
храмами, театрами, оригінальними спорудами. Він вступає до приватної гімназії
Г. Валькера, але навчається в ній недовго, бо царській охранці стало
відомо, що гімназист Іван Кавалерідзе, на поведінку якого і ставлення до самодержавства
вплинули революційні події 1905 р., займається протиурядовою пропагандою.
У 1906 році він стає учнем Київського художнього училища. Після
двох років занять малюванням юнак переходить до класу скульптури, який вів
відомий український скульптор Ф. Балавенський. З цього часу у Кавалерідзе
починається справжнє творче життя. Він майстерно створює кілька портретів і
скульптур (додаток 2). Вже перша курсова робота Івана «Творчість» була високо
оцінена вчителями і знавцями. Згодом на звороті фотографії цієї композиції
великий Роден напише: «Це сильно. Видно талант. Та треба працювати й
працювати».
Талант відкрив йому двері до Петербурзької академії мистецтв, де з
1909 року він почав вчитися у майстерні І. Гінцбурга. Тут Кавалерідзе бере
участь у багатьох виставках. У 1911 році
він - учасник конкурсу на кращий проект
пам’ятника княгині Ользі, оголошений Військово-історичним товариством. Разом із скульптором
П. Сніткіним та архітектором В. Риковим він створив проект пам’ятника, в якому
виліпив постать княгині Ольги - величної, мудрої, слов’янської жінки, жінки, яка заклала
цеглини українського державотворення; просвітителів Кирила, Мефодія і апостола Андрія Первозванного. Цей
комплекс під назвою «Історичний шлях» отримав перемогу в конкурсі. З
притаманною йому енергією Кавалерідзе приступає до спорудження пам’ятника, який
було відкрито на Михайлівській площі Києва 4 вересня 1911 року.
Вибухає перша світова
війна. У 1915 р.
Кавалерідзе мобілізували у діючу армію (додаток 3). Коли починаються
революційні події, він уже в чині прапорщика
переходить на бік повсталого
народу. Та потяг до прекрасного перемагає, і він вирішує, що буде потрібніший
на рідній землі. Побувавши в Талалаївці, провідавши рідню у 1917 році, він їде в місто Ромен ( додаток 4 ), де
починає працювати викладачем малювання відразу у кількох школах, керує двома
театральними трупами – міського театру й театру залізничників, який працював у
будинку, спроектованому ним же, їздить з агітбригадою на села. «Це була
найщасливіша пора мого життя, – згадував Іван Петрович ті часи. – Мені й
пізніше довелося пережити немало творчих радощів, пізнати щастя плідних
пошуків, працювати вдень і вночі... І все ж не забути перших днів життя в революції,
перших днів роботи на революцію».
Іван
Кавалерідзе – один з тих, хто стояв біля джерел українського національного
відродження.
Розділ
ІІ. Фундатор українського авангарду в
скульптурі
Муза в мене одна – мистецтво. У мене немає
самоцілі: працювати саме в цьому чи тому жанрі. Все залежить від задуму, що хочу реалізувати…
І. Кавалерідзе
Упродовж
1917 р. й пізніше більшість української інтелігенції своє сподівання на
національне відродження України пов’язувала з діяльністю Центральної Ради. Вони
були небезпідставні. Принаймні в перший період своєї діяльності вона
концентрувала в собі волю українського народу до історичного буття. Після
проголошення Української Народної Республіки (20 листопада 1917 р.) її уряди,
попри зміни в партійному складі і своїй загальнополітичній орієнтації, дбали
про розвиток національної культури. Зрештою, і П. Скоропадський, який прийшов
до влади після підтриманого німцями гетьманського перевороту (29 квітня 1918),
також бажаючи виступити від імені Української держави, робив чимало кроків
задля національної культури. Українське мистецтво періоду його державної
підтримки й утвердження своєрідності шляхів розвитку відчувало себе частиною
європейського. Воно поєднувало питання якості з володінням технічними
досягненнями західної культури. Ці політичні події не могли обминути І.
Кавалерідзе, який брав активну участь у відродженні національної культури і мав
тісні контакти з українською прогресивною інтелігенцією. Знайомство скульптора
з видатними українськими діячами культури розпочалося ще в сім’ї С. Мазаракі. Іван
Кавалерідзе захоплювався, як і його дядько, національною історією та культурою.
1914 рік… Вибухають перша світова війна,
революція. У чині прапорщика І. Кавалерідзе перейшов на бік повсталого
народу. У 1917 році він брав участь у Всеукраїнському з’їзді, скликаному
Центральною Радою в Києві. Симон Петлюра, який був на з’їзді, порадив йому
зайнятися не політикою, а творчою працею. Власне, І. Кавалерідзе і сам уже
вирішив повернутися до своїх статуй, перешкоджали цьому лише обставини.
Невдовзі, у цьому ж таки 1917 році, він їде в м. Ромни Сумської області,
де починає працювати при відділі Наркомосвіти. Там він створює одну з кращих
своїх робіт – перший в Україні пам’ятник Тарасові Шевченку (додаток 5), що
сидить в задумі й зажурі на крем’яній кручі. На обличчі Кобзаря – і гнів, і
сум, і радість, і сподівання. Блискавицею крешуть пророчі слова на постаменті:
«Оживу і душу вольную за волю із домовини воззову».
Пам’ятник
має свою передісторію. У Ромнах ще задовго до революції громадськість порушувала питання про
встановлення у місті монумента Кобзареві. Проте царський уряд наклав заборону
на його спорудження. Та ця ідея не полишала роменчан. Зрушити справу з мертвої
точки допоміг щасливий збіг обставин, коли у Ромнах з’явився вже знаний
І. Кавалерідзе. До нього звернулися
роменські залізничники, які попрохали про допомогу у створенні образу Кобзаря. 24 червня 1917 року відбулося
урочисте освячення місця під пам’ятник Тарасу Шевченку і саме закладання пам’ятника.
Відбувся молебень, виступили голова міської Думи В. Ломакін і міський голова О.
Узунь.
Будували пам’ятник «усім
миром». Виділила кошти міська дума, а також надав
допомогу купець Симонов. Слід
додати, що Іванові Кавалерідзе допомагали такі люди, як Степан Шкурат (пізніше
він став знаменитим артистом, але на той час був звичайним пічником), котрий
виконував бетонні роботи,
школярі й театральна молодь, просто охочі
громадяни, які возили матеріали, готували цемент. Згадуючи тих,
хто своїми руками зводив монумент, Іван Петрович
з великою вдячністю називав братів Орленків, які не лише зуміли бездоганно
відлити скульптуру, а й здійснювали всі роботи для встановлення каркасу. « Мене
часто питають, скільки витрачено грошей на зведення цього пам’ятника. Важко зараз робити
розрахунок у грошах. Тоді все спорудження коштувало 20 пудів пшениці. 6 пудів
одержали два брати формувальники, кожен по три пуди.П’ять пудів коштувала підвода,
7 пудів пішло на будівництво - на дерево, форми постаменту , цемент, пісок, транспорт і інші потреби. Два пуди одержав автор», - так згадував
Кавалерідзе про будівництво. Ще однією цікавою особливістю пам'ятника є
те, що він встановлений на тому місці, де в 1845 році
стояв намет Тараса Григоровича Шевченка.
Відкриття пам’ятника 27
жовтня 1918 року стало справжнім святом для роменчан (додаток 6). Було багато докладено зусиль, аби перетворити цю подію на всеукраїнське
свято.
З’явились публікації у газетах (додаток 7). З Києва прибула спеціальна делегація на
чолі з представником гетьмана Петра
Скоропадського есаулом Никифором Блаватним. Він виголосив промову українською мовою та поклав вінок від
гетьмана до підніжжя пам’ятника (додаток 7).
На урочистій церемонії був присутній 90-річний Григорій Вашкевич, який особисто знав Кобзаря. Увечері відбувся святковий концерт, у якому взяли участь поет
Михайло Вороний, уславлені співаки Марія Литвиненко-Вольгемут, Михайло Микиша,
Іван Стешенко.
Образ Тараса
Шевченка у витворі Івана Кавалерідзе є втіленням долі багатостраждального українського
народу, його надій і віри в прекрасне майбутнє Вітчизни. Фігура поета зливається з образом гори – кургану. Тим самим він приймає її символічну значимість, енергію і міць. У час
бентежного стану духу рідна земля дає силу селянському сину. Постамент плавно
переходить у реальний ландшафт. Скульпторові вдалося втілити задум, про який
він пізніше писав: «У роменському пам’ятнику уже в самій поставі голови, в
руці, що лежить на коліні, у всій фігурі, органічно злитій з п’єдесталом, що
нагадує курган, я намагався поряд з соціальною характеристикою передати
нездоланну внутрішню силу поета, його зв’язок з рідною землею. Хотілося, щоб
пам’ятник збуджував думку про безсмертя тепер уже звільненого від пут
революційного слова Шевченка. Про це повинні були говорити і рядки, висічені на
п’єдесталі: «…і оживу, і думу вольную на волю із домовини возову» (додаток 9).
Пам'ятник Тарасові в Ромнах, споруджений 1918 року за часів УНР,
демонтували більшовики у 1920-ті роки як
"петлюрівський".
Ще на початку 1918 року, коли тривала
робота над пам’ятником Кобзареві, виникла ідея увічнення пам'яті героїв, що
полягли у боротьбі за
Україну. «Від Шевченка прийшов Прометей як символ боротьби рідного народу за своє соціальне й
національне визволення, - говорив
Кавалерідзе, - я шукав і знаходив те, і
постав переді мною образ днів змагань 1917 року». Тема розкутого
Прометея - народу, що розриває віковічні
рабські кайдани, - стала для нього однією з провідних у творчості . І Іван
Петрович створює в Ромнах ще один монумент Героям революції, який складається з
двох скульптурних Прометеїв - Розкутий
робітник (додаток 10
) і Закутий Прометей (додаток 11
). Прикутий і розкутий Прометей у монументі
має зв’язок з образом Прометея в поемі Т. Г. Шевченка «Кавказ». У художній свідомості різних поколінь
він наділяється символами сучасної епохи. У монументі цей образ тісно
пов’язаний з ідеями революційного романтизму. Показано, що тема жертви в
періоди революцій і громадянських війн є актуальною. У монументі І. Кавалерідзе
відтворено знищення старого світу і народження нового через “спокутну жертву”.
Образ звільненого Прометея - це символ звільненої творчої сили, вічної
енергії життя. Закутий Прометей
та Розкутий робітник - пам’ятники, що й
сьогодні прикрашають одну з алей у місті над Сулою (додаток 12 ).
З
революційним буревієм І. Кавалерідзе працював у поті чола: спочатку в міському
обширі, а далі на всю Україну. Його монументи здіймались увись, мов гриби. Григорій
Сковорода, Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Марко Кропивницький, Максиміліан
Бучма…Ціла історична галерея національних образів: княгиня Ольга, Святослав,
Ярослав Мудрий… Зведено пам’ятники лище тим, кого увічнив український народ у
своєму серці. Це – прометеї духу, виразники мрій і сподівань, подвижники –
велети. І вони стоять на землі не тільки в Україні, віхами на шляху нашого
поступу, нашої самобутності й жаданої незалежності.
Розділ
ІІІ. Іван Кавалерідзе – засновник
революційного театру
Початок визвольних змагань українського народу
відкрив нову сторінку в розвиток театрального мистецтва. Революція привела в рух різні соціальні сили,
дала відчуття духовного розкріпачення. Для Івана Кавалерідзе це стало ще однією сторінкою його
життя. У збірнику спогадів «Слово про Ганну
Затиркевич-Карпинську» І. Кавалерідзе так описував виникнення українського професійного
театру в Ромнах: «Ромни – місто над Сулою. По той бік річки – широкий степ із
скіфськими могилами. Рік 1918. Мої
одноплемінники, що в солдатському дранті були розкидані по всій країні, зараз
потяглися до рідної оселі з великою жадобою на згарищі старого світу творити
нове життя. У такий час народився у нас на Роменщині робітничо-селянський театр
при Відділі Народної Освіти». У місцевій газеті залишились такі спогади про ці події: «Театр утворено
наприкінці 1917-го – на початку 1918 років з активною участю місцевих
культурних сил. Одним із перших фундаторів театру був Іван Петрович Кавалерідзе
– режисер і скульптор».
Поселившись на хуторі
Романов біля Ромен, він організував театр, який
охоче відвідували селяни навколишніх сіл. Популярність поставлених ним
уже перших вистав досягла Ромен. Коли Кавалерідзе з’явився в повітовий ревком, щоб
зареєструватись як фахівець, йому зразу ж запропонували створити професійний
театр у Ромнах. Спорудження пам’ятника Шевченку велося
паралельно з роботою в аматорському
театрі. Кавалерідзе чимало працював над формуванням театральної трупи. « Театр
є. Він ще «у пелюшках», але розголос уже іде: «Аматори, без школи, а дивишся і
геть усе забуваєш. І артисти підібралися - талант на таланті, у театр квиток
дістати важко. Кілька місяців пройшло, а репертуар уже є», - так згадує
Кавалерідзе про цей період. Театр відкрився виставою «На перші
гулі». Ось як про це писала місцева
жителька: «У середу, 6 листопада 1918 р., відбулася невеличка вистава –
концерт. Було поставлено водевіль «На перші гулі» С. Васильченка,
продекламовано «Ніч у тюрмі» Винниченка, проспівано великим з’єднаним хором
Засульської, Западинської та
Роменської «Просвіт» -
«Б’ють пороги», «Умер батько наш та й покинув нас», «Сон» і т.д. Декорації
були намальовані нашим художником-скульптором І. П. Кавалерідзе, правда, були
зроблені наспіх за 2–3 дні. Надзвичайно
гарна далечінь села, що розтяглася
за долиною, та левади на горі. Опріч сього, Кавалерідзе удалось підібрати прямо з села молодії свіжії сили
для виконання ролів, які справді були на своїх місцях, особливо Дід Савка -
Жеребко; Тиміш - А. Салівон; жінка Савки - А. Равенська, і нарешті молода
панночка С. Все це справжні молоді люди, повні ідеалів та великих намірів на
справжнє мистецтво. Їм всім і кожному окремо тепла дяка за те, що добре
справились із замислом. Тим, хто не пішов, - слід пожалкувати».
Колектив робітничо-селянського театру складався з 125 чоловік: режисери,
художники, диригенти, артисти, оркестранти (додаток 13). Кавалерідзе і в цій справі
виявився талановитою людиною –
організатором, режисером, що забезпечив не лише високий рівень виконавської
майстерності, а й сформував відповідний репертуар, з яким виступали в
приміщенні театру в Ромнах і несли « культуру
в маси», виїжджаючи з агітпоїздом до інших населених пунктів: на станції
Талалаївка, Дмитрівка, Дубровка, Григорівка, у сторону Бахмача, на Ісківці,
Лохвицю. Для Івана Кавалерідзе драматургія свого часу
стала новою віхою в житті.
Про початок своєї
роботи в театрі він згадує так: «У грізну пору, коли падав старий, струхлявілий
світ і поставав світ нового, жага народу до творчості, зокрема до мистецької,
була величезна. Настав час , коли українське слово могло вільно звучати зі сцени.
І я організував на хуторі народний театр. Грали «По ревізії» М. Кропивницького,
«На перші гулі» С. Васильченка. Невдовзі я перебрався до Ромен… став
організатором, режисером і актором робітничого - селянського театру при
Роменському повітовому відділі народної освіти». У спогадах І. Кавалерідзе зазначає, що чимало
талановитих юнаків і дівчат привела в той театр жадоба грати на сцені. Для
декого з них невеличкий кін у дерев’яному театрі над Сулою став сходинкою до вершин
великого мистецтва. Так сталося з роботящим, скромним хлопцем із села Рогинці
Василем Яременком, який невдовзі став народним артистом Української РСР. Так
сталося і з Оринкою Підопригорою із Засулля: з Роменського театру її шлях
проліг через Київський музично - драматичний інститут ім. М. В. Лисенка. Згодом
її ім’я стало відомим як Ірина Воликівська, народна артистка республіки. У
робітничо-селянському театрі в Ромнах зазвучав голос Степана Шкурата, пічника
із залізниці, муляра і бетонника, а згодом уславленого кіноактора. З часом
Роменський народний театр став професійним, і остаточно оформлення його
талановитого колективу завершив прихід Ганни Затиркевич- Карпинської (нашої
землячки, яка багато років жила у Блотниці поблизу сучасної Талалаївки). Невдовзі було засновано ще один театр – на
Засуллі, а далі ще один – Залізничний. С. Шкурат у своїх спогадах згадує:
«Після 1917 року роменський театр почав кріпнути з кожним днем. До нього
прийшли такі мистецькі сили, що згодом стали відомі і на сценах великих театрів
Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська, і навіть за межами України. Керував
нами, тоді ще молодий і невтомний, режисер і скульптор Іван Петрович
Кавалерідзе. Переграв у ньому все, що тільки ставилося тоді на українських
сценах, - і класику, і сучасне». Як довідуємося з афіш (додаток 14 ) (зберігаються у відділі
фондів Державного історико-культурного заповідника «Посулля»), Іван Кавалерідзе
здійснив у Роменському професійному театрі постановки таких спектаклів, як
«Останній сніп» Л. Старицької-Черняхівської (прем’єра вiдбулася 20 червня
1919 р.), «Розумний і дурень» І.
Тобілевича (прем’єра 18 липня 1919 р.), «Лісова пісня» Лесі Українки (прем’єра
24 серпня 1919 р.). До речі, Г. Затиркевич-Карпинська щиро привітала молодого
режисера за постановку «Лісової пісні», схвалила його
режисерські експерименти, а головне – підтримала його. Спираючись на афіші,
можна назвати акторів – виконавців, яких задіював у своїх постановках І.
Кавалерідзе. Так у «Лісовій пісні – це
Дядько Лев – М. Богданович; Лукаш – А. Карпійчук; Русалка – Я.
Бондарівна; Лісовик – І. Жеребко; Мавка – В. Іващенко; Перелесник – М.
Новиченко (можливо, батько академіка Леоніда Миколайовича Новиченка, який був
родом з села Русанівка Гадяцького повіту Полтавської губернії); Пропасниця – О. Більдюкевич; Куць – Т.
Муха. Тобто за два неповних роки праці у професійному театрі у Ромнах (з
листопада 1918 по червень 1920 рр.) Іван Кавалерідзе здійснив чотири
постановки. Паралельно в театрі здійснював постановки ще й актор Микола
Богданович. Він поповнив репертуарну афішу такими виставами, як «Назар Стодоля»
Т. Шевченка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Зимовий вечір» М.
Старицького, «Дай серцю волю, заведе в неволю» і «Невольник» М. Кропивницького,
«Оксана» М. Глека, «Страшна помста» С. Черкасенка (за Гоголем) і «Земля» С.
Черкасенка. У спектаклях М. Богдановича були задіяні ті самі артисти, що й у
спектаклях Івана Кавалерідзе.
Отже, станом на
1920 р. у Ромнах уже було сформовано справді про-фесійний український
драматичний театр. Репертуар був представлений переважно українською класичною
драматургією.
Висновки
Вивчення
минулого рідного краю, свого міста чи села, імен видатних земляків не тільки
збагачує особистість знаннями, але й дає відчуття причетності до цієї історії,
спонукає до нових досліджень, виховує любов і відданість Батьківщині. Чим
більше ми збережемо історію, культуру, звичаї, традиції рідного краю, тим
багатшою буде історія нашої держави, яку ми сьогодні будуємо для прийдешніх
поколінь.
Сьогодні
вагомим є кожне ім'я, яке додавало слави рідній землі, а надто таке, що
становить цілий мистецький пласт в її історії. Кожна держава має видатних громадян, які
коронують її культуру своїми творчими здобутками. Скульптор світового рівня
Огюст Роден, у якого навчався Іван Кавалерідзе, сказав, що великі Майстри
несуть своєму поколінню нові ідеї та нові напрями. До таких особистостей належить Іван Петрович Кавалерідзе -
скульптор, кінорежисер, драматург, народний артист України. Життєвий шлях
відомого сина українського народу був тернистим і сповненим гірких перепитій,
але його тримали крила творчого натхнення та віра у справедливість.
У період революційних потрясінь 1917-1921 років він не з зброєю в руках,а
своєю творчістю ніс ідеї визволення та утвердження української державності.
Він був митцем, який своїм світосприйняттям і творчим
сяганням випереджав час, а відтак не вписувався у суворо визначені ідеологічні
рамки тогочасного режиму. І. Кавалерідзе відомий як зачинатель національного
українського скульптурного авангарду, втім через свої сміливі експерименти
зазнав критики Сталіна, Хрущова, Маланчука, інших партійних можновладців.
Новаторські відкриття цього майстра не знаходили розуміння, ставали приводом
дискусій, відверто замовчувались. Поза сумнівом, у долі цієї людини було щось фатальне, ренесансне. І не
випадково ЮНЕСКО назвало його «українським Мікеланджело».
Загалом діяльність І.Кавалерідзе - ціла епоха у
вітчизняному мистецтві. Попри все митцеві вдалося зберегти протягом усього
творчого шляху власний почерк і самобутнє мистецьке світовідчуття. Найкращі
твори І.Кавалерідзе, що ввійшли до скарбниці нашої культури, експонуються не лише
в Україні, а й за її межами.
Час –
невблаганна річ, але геній поза часом. І стежина до криниці краси, добра і
любові, яку дбайливо доглядав Майстер, не повинна зарости ніколи …
Література
1. Капельгородська Н.Синько Р. Іван Кавалерідзе: життя і творчість.- К.-
2007.
2. Корогодський Р. Велика сила правди - //Деснянська правда - 1987-14 квітня.
3. Літературно – краєзнавчий альманах Талалаївщини «Вітряк». Випуск 3. До
120 річчя від дня народження І.П. Кавалерідзе - // Талалаївка – Київ.-2007.
4. Міщенко М. До бенефісу Корольчука // - Народне слово-
Ромен. 1918 – 29 травня , - №32.
5. Міщенко М. Наталка Полтавка // - Народне слово- Ромен. 1918 - 23 серпня, - №
106.
6. Нестеренко О.Приезд представителя
пана Гетьмана на открытия памятника Т.Г. Шевченка // - Народне слово- Ромен.
1918 – 29 жовтня.
7. Німсико А.
Кавалерідзе-скульптор. - К. 1997.
8. Ротач П.
Світло рідної хати. -
Талалаївка.- 1989.
9. Ротач П. Кавалерідзе// Трибуна хлібороба.-1980.- 6
травня.
10. Ротач П.Гімн праці і
творчості .// Трибуна хлібороба.-1987.- 12 вересня.
11. Ротач П. Уславлений земляками .// Трибуна хлібороба.-1987.-24
вересня.
12. Світлини Драматичної секції Роменської «Просвіти» ( 1918).-Державний
історико – культурний заповідник «Посулля». – Ромни. – інв. 2534.
13. Тарасенко Б. Майстер світла, різця і слова .// Трибуна
хлібороба.-1987.-14 квітня.
14. Шевченко В.Художник І.Кавалерідзе // Трибуна хлібороба.-1961.-18
лютого.
15. Щур І. Мистецька спадщина Івана Кавалерідзе //Дивослово. – 2005.
Немає коментарів:
Дописати коментар