В'ячеслав Максимович Чорновіл народився 24 грудня 1937 року в селі Єрки (тоді Катеринопільського району Київської, нині - Звенигородського району Черкаської області) у сім'ї вчителів. 1955 року закінчив середню школу із золотою медаллю і того ж року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. З липня 1960 до травня 1963 років працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді.
Разом з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Алою Горською, Миколою Плахотнюком, Лесем Танюком, Василем Стусом започаткував в Україні рух шістдесятників, що в 1960-ті — 1970-ті роки виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. 4 вересня 1965 року виступив разом з Іваном Дзюбою та
Василем Стусом у кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтелігенції, за що був звільнений з роботи в газеті «Молода гвардія». За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт.
15 листопада 1967 року отримав 3 роки ув'язнення в таборах суворого режиму за документальну збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»), де подав матеріали про арештованих 1965 року шістдесятників. Звільнився 1969 року і з 1970 року почав випуск підпільного журналу «Український вісник», в якому друкував матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Під час
загальноукраїнської «зачистки» 1972 року його заарештували і засудили до 6 років таборів і трьох років заслання.
На початку 1978 року В'ячеслав Чорновіл був відправлений етапом на заслання в Якутію, де працював чорноробом у радгоспі, пізніше - постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв'язня в таборах (1977–1978) під назвою «Тільки один рік». 1978 року В'ячеслав Чорновіл був прийнятий до міжнародного ПЕН-клубу; 22 травня 1979 року став членом
Української Гельсінської групи.
У квітні 1980 року В'ячеслав Чорновіл був знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денне голодування протесту, а в останньому слові на суді звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п'ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну.
Після повернення в Україну, влітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання «Українського вісника», редактором та автором якого був протягом двох років. Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ. У березні 1990 року В'ячеслав Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України, де став одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради — Народної Ради. З квітня 1990 року до квітня 1992 року — голова Львівської облради та облвиконкому. Восени 1991 року В'ячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України і зайняв друге місце - за нього проголосувало 7 420 727 виборців (23,27%).
В'ячеслав Чорновіл був народним депутатом України двох наступних скликань — 1994 і 1998 років, керівником депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 року став член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.
25 березня 1999 року під час повернення з Кіровограда В'ячеслав Черновіл і його водій Євген Павлов на автомобілі «Тойота» зіткнулись з автомобілем КамАЗ, який саме розвертався посеред дороги. Чорновіл і Павлов загинули на місці, прес-секретар лідера НРУ Дмитро Понамарчук був госпіталізований з важкими травмами. 29 березня 1999 року В'ячеслав Максимович Чорновіл був похований на центральній алеї Байкового кладовища в Києві. Провести його в останню путь прийшло понад 200 тисяч чоловік зі всієї України; труну з тілом В'ячеслава Чорновола несли на руках від Володимирського собору до місця поховання.
Вже на на наступний ранок після загибелі міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко, не чекаючи попередніх результатів слідства, заявив, що лідер НРУ і його водій загинули в результаті дорожньо-транспортної аварії, а версія про замах навіть не розглядається. В 2000 році головний свідок, один із тих, хто знаходився в кабіні самоскида під час аварії, помер від сердечного приступу.
Представники НРУ із самого початку загибель Чорновола називали політичним убивством. Однак справа була закрита вже у червні 1999 року. Розслідування поновилось 27 березня 2001 року, однак невдовзі знову було припинено. У березні 2005 року за проханням депутатів Верховної ради від НРУ президент Ющенко ініціював поновлення розслідування, і 4 квітня 2005 року генеральним прокурором Святославом Піскуном слідчі дії було поновлено. Однак після відставки Піскуна восени того ж року розслідування знову припинилось. Його було поновлено в серпні 2006 року.
2 червня 2011 року Генеральна прокуратура України, провела ексгумацію тіла В'ячеслава Чорновола. 23 лютого 2012 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області відмовився закрити кримінальну справу за фактом загибелі колишнього лідера партії "Народний Рух України" В'ячеслава Чорновола.
